29 вересня Вінниця віддає шану воїну-добровольцю Володимиру Зінченку (позивний «Зін»). Попрощатися з Володимиром можна буде у Спасо-Преображенському кафедральному соборі. Початок о 10:00, а об 11:00 його віддадуть землі на Алеї Слави Сабарівського кладовища. Загинув він 13 листопада 2024 року, останній бій прийняв поблизу села Старомайорське — це Волноваський район Донеччини. Йому назавжди залишилося 56 років.
Звістка про повномасштабну війну застала Володимира за кордоном, де він займався будівництвом. Повернутися й боронити Україну Володимир вирішив свідомо, а вже в лютому 2024 року долучився до 120-ї окремої бригади Сил територіальної оборони. На фронті був кулеметником 169-го окремого батальйону ТрО. Побратими згадують його стійкість, дисциплінованість і відповідальність, а також мужність.
Про воїна розповідає його названий брат — полковник медичної служби Сергій Стецюра. Таку характеристику, зауважує він, на війні заробити непросто: за нею — визнання хоробрості й самовіддачі. Володимир Вікторович Зінченко — вінничанин, який народився 9 вересня 1968 року. Освіту будівельника здобув у професійно-технічному училищі №5. Все мирне життя присвятив улюбленій справі — облаштуванню затишних осель. Вправного майстра-облицювальника знали в Україні, і слава про нього сягала далеко за її межі.
«Володимир любив Україну усім серцем – беззастережно та безумовно. Його командир відгукувався про нього з глибокою повагою, наголошуючи, що Володимир служив і загинув як Герой, – ділиться спогадами Сергій. – Він не встиг отримати нагород, хоча заслужив на багато з них. Але передусім він був воїном, який віддав життя за Україну. І тепер, після тривалого й важкого очікування, ми нарешті зможемо гідно поховати його на рідній землі». «Рано залишившись повним сиротою, Володимир роками працював на чужині, проте навіть думки не мав залишитися там назавжди, – розповідає Сергій. – Як тільки росія розпочала повномасштабну війну, він терміново завершив усі закордонні справи й повернувся в Україну для захисту держави. Володимир щиро вірив у перемогу та мав велику мрію: відразу після війни поїхати вдвох зі мною у наш Крим, щоб нарешті відпочити і змити весь тягар у хвилях Чорного моря…» Щирі співчуття — родині, друзям і побратимам Володимира. Пам’ять про нього берегтимуть у Вінниці.
