Схоже, найближчим часом між Тегераном, Пекіном та Москвою може виникнути стратегічний альянс, що матиме далекосяжні наслідки для глобальної безпеки, зазначається у коментарі для «Дня».
Підстави для цього висновку дає нещодавня заява глави зовнішньополітичного відомства Ірану Мохаммада-Джавада Заріфа, який під час зустрічі з міністром закордонних справ Росії Сергієм Лавровим заявив про те, що Тегеран розглядає Москву і Пекін як ключових партнерів зі збереження Спільного всеосяжного плану дій щодо іранської ядерної програми (СВПД). Натомість, європейські партнери, на переконання іранців, роблять для цього недостатньо.
В умовах санкцій і занепаду економіки Ісламської Республіки Іран (ІРІ) потрібне швидке та ефективне рішення, яке б дало можливість врятувати економіку та зберегти існуючий соціально-політичний устрій. Вирішити це Іран може лише значно збільшивши прибуток від експорту. Враховуючи його складові, єдиним шляхом отримати прибуток залишається продаж нафти, запаси якої в Ірані є одними з найбільших на планеті. В умовах, яких наразі опинився Іран, він готовий продавати енергоносії будь-кому та за будь-яку ціну. Але реально купувати іранську нафту зможуть лише ті світові гравці, які можуть собі дозволити не надто зважати на санкції США. Серед найімовірніших покупців є Росія та Китай.
«РОСІЯ ТА КИТАЙ МАЮТЬ ОДНАКОВІ СТИМУЛИ ПОШИРЕННЯ СВОГО ВПЛИВУ НА ІРАН»
У російсько-китайських відносинах є свої складні моменти. Нещодавно відзначалося 70 років встановлення двосторонніх дипломатичних відносин між Москвою та Пекіном. Від моменту їх встановлення держави мали різний характер відносин: від тісного зближення після заснування КНР у 1949 р., через ідеологічну конфронтацію на межі військового конфлікту часів холодної війни, до активного співробітництва в сучасний період. Наразі РФ та КНР заявляють про «всеосяжне партнерство та стратегічну взаємодію». Проте Росія конкурує з КНР за домінування на теренах колишньої радянської Середньої Азії.
Росія та Китай мають однакові стимули поширення свого впливу на Іран і на регіон Перської затоки. Як Росія, так і Китай, намагалися домовитися про співробітництво з Іраном. Наразі, найбільших успіхів у цьому досяг Китай, підписавши 25-річний план стратегічного партнерства.
Із Китаєм у Ірану традиційно складалися продуктивні та партнерські взаємовідносини. Найбільш амбіційним став проект «Один пояс, один шлях».
Центральний коридор економічного шляху «Поясу» має проходити через Іран транзитом у Європу і з можливим відгалуженням до Африки. Цей маршрут, крім Ірану, проходить через Киргизстан, Казахстан, Туркменістан, Узбекистан та Туреччину, а його кінцевим пунктом є Центральна Європа. Китай об’єктивно зацікавлений у доступі до іранських паливно-енергетичних ресурсів, а також у просуванні своїх товарних та фінансових потоків на іранський ринок. Усі ці завдання послідовно вирішувалися КНР упродовж останніх років.
«КНР ТА ІРІ ЗАТВЕРДИЛИ СПІЛЬНУ ДЕСЯТИРІЧНУ БІЗНЕС-СТРАТЕГІЮ, СПРЯМОВАНУ НА РОЗШИРЕННЯ СПІВПРАЦІ В УСІХ СФЕРАХ»
Курс на значне розширення двосторонньої взаємодії Китай узяв з моменту ослаблення міжнародних санкцій проти Ірану в 2015—2016 рр. По суті, це частково було втіленням домовленостей, досягнутих сторонами ще 2014 року, але поступово з’явилися нові проекти. 22 січня 2016 року відбувся візит голови КНР Сі Цзінпіна в Тегеран. Саме тоді було узгоджено ключові домовленості щодо угоди про співпрацю між митними органами, що дає можливість Китаю використовувати територію Ірану для експорту своїх товарів до Європи через південні іранські порти, звідки вони далі рухатимуться сухопутним транзитом. Саме під час цього візиту було закладено підвалини стратегічного партнерства, про 25-річний план реалізації якого йшлося раніше. Вже 28 січня 2016 р. із провінції Чжецзян до Ірану відправився перший вантажний потяг із товарами широкого вжитку.
У 2016 р., КНР та ІРІ затвердили спільну десятирічну бізнес-стратегію, спрямовану на розширення співпраці в усіх сферах. Нарешті, Іран висловив готовність приєднатися до економічного коридору між Китаєм і Пакистаном. Для цього буде використаний іранський порт Чабахар.
Між обома державами було активізовано й взаємодію в нафтогазовій галузі. В червні 2016 р. КНР та ІРІ уклали угоду про будівництво нафтового термінала в південній частині острова Кешм, розташованого в Ормузькій протоці. Для Ірану реалізація проекту на Кешмі є важливою для залучення додаткових інвестицій і створення нових робочих місць. Присутність у цьому районі надає Китаю вільний доступ до Ормузської протоки, на частку якої припадає до 20% світових нафтових перевезень.
КИТАЙ НА ВІДМІНУ ВІД РОСІЇ НЕ НАВ’ЯЗУЄ ТЕГЕРАНУ ВЛАСНИХ ПОЛІТИЧНИХ ВИМОГ
Останнім часом, китайська сторона активізувала свою присутність й у транспортній галузі іранської економіки. 2017 року в іранському місті Мешхед було відкрито нову гілку метро, укомплектовану вагонами китайського виробництва. Китайська державна інвестиційна компанія СІТІС Group у вересні 2017 р. надала ІРІ кредит у розмірі 10 млрд дол. США на розвиток залізничних та автомобільних доріг. У листопаді того ж року Експортно-імпортний банк КНР та іранське керівництво погодили надання Тегерану позики в 1,5 млрд дол. США на електрифікацію залізничної ділянки Тегеран — Мешхед. За задумом сторін, оновлена ділянка з’єднає між собою центральноазійську гілку «Поясу» (Казахстан, Киргизстан, Узбекистан і Туркменістан) і західну залізницю Ірану, яка йде в бік Туреччини й далі до Європи, що дасть можливість повною мірою залучити Іран у торгові відносини в межах спільної ініціативи.
За повідомленнями ЗМІ, Китай збирається фінансувати ще десятки іранських проектів із розвитку залізничної мережі. Проте деталі цього фінансування не розголошуються. Зазвичай такі проекти за своїм характером є кредитуванням, яке Ірану доведеться згодом виплачувати. Це зможе поставити Тегеран у певну залежність від Пекіна. Реалізація таких проектів вимагатиме залучення китайських компаній та робітників із забезпеченням відповідної озброєної охорони з боку Китаю.
Важливим чинником подальшої китайсько-іранської взаємодії є й забезпечення високого рівня культурно-освітньої співпраці.
З урахуванням вигідного географічного розташування та наявності значних запасів природних ресурсів у Ірані, Китай більш ніж зацікавлений у приєднанні цієї держави до його глобального проекту як постачальника енергоресурсів, ринок збуту для китайських товарів, а також як логістичного хабу для подальшого транспортування своїх товарів у регіони Близького Сходу та Європи.
До співпраці з Пекіном Тегеран приваблює й те, що на відміну від Росії, Китай не нав’язує власних політичних вимог, виступаючи зі звичною для себе риторикою — досягти кількісних показників, наприклад, багаторазового збільшення товарообігу.
Зважаючи на санкції проти ІРІ та РФ, приватні компанії Китаю з застереженням ставляться до ринків цих держав. Щоби зацікавити свого партнера, РФ зробила пропозицію як до Ірану, так і до КНР стосовно створення механізму банківських розрахунків на кшталт INSTEX. Проте досі ані Тегеран, ані Пекін офіційно не надали відповіді на цю пропозицію, цілком розуміючи, що в такому разі фінансові потоки перебуватимуть під контролем Кремля. В разі об’єднання зусиль у межах багатосторонніх союзів, реалізація такого механізму є більш реальною. Найбільш вірогідними територіями такого співробітництва є Євразійський економічний союз та/або Шанхайська організація співробітництва.
«НА СЬОГОДНІ ДЛЯ ІРАНУ КИТАЙ Є СТРАТЕГІЧНИМ СОЮЗНИКОМ, ТОРГОВИМ ПАРТНЕРОМ ТА ІНВЕСТОРОМ»
Складні, а часом і конфронтаційні відносини США та Росії прямо впливають на політику Китаю. У Вашингтоні не приховують, що у військовому плані обидві держави розглядаються як загроза. В доктрині національної безпеки США, прийнятої за Дональда Трампа, Росія та КНР названі «ревізіоністськими державами». Водночас Вашингтон не приховує, що сподівається на допомогу Москви в спробі змусити Пекін сісти за стіл переговорів для укладання нової угоди щодо ракет середньої та малої дальності, який хоче укласти Трамп після виходу з договору 1987 року. На думку Білого дому, новий договір повинен підписати й Китай, у якого на озброєнні також є чималий арсенал подібних засобів ураження.
Як відомо, Китай послідовно намагається утримувати нейтральну позицію, що, зокрема, було в черговий раз озвучено заступником Міністра закордонних справ КНР Чжан Мінем, який заявив про те, що Китай і надалі обійматиме «нейтральну і справедливу позицію» в міжнародних конфліктах. У разі конфлікту на Близькому Сході, Ірану, вочевидь, не варто розраховувати на серйозну підтримку Пекіна. На відміну від КНР, Москва надсилає сигнали щодо своєї можливої підтримки Ірану, наприклад, шляхом продажу зброї або проведення спільних військово-морських навчань.
На що реально може розраховувати іранська сторона з боку Китаю — це на дотримання ним принципу невтручання у внутрішні справи, що можна було спостерігати, наприклад, у ситуації придушення протестів у Ірані наприкінці 2017 — та початку 2018 рр. Тоді Китай підтримав ІРІ в ООН, а в китайських ЗМІ активно обговорювалося питання про роль США, Ізраїлю та Саудівської Аравії в організації заворушень.
Отже, на сьогодні для Ірану Китай є стратегічним союзником, торговим партнером та інвестором. Іран також високо оцінює принцип невтручання Китаю у внутрішні справи Ірану, Іраку, Ємену та Сирії. Впродовж останніх десятиліть Китай успішно розвивав тісні партнерські відносини з Саудівською Аравією та Іраном, уникаючи при цьому втягуватися в їхнє суперництво на боці однієї з цих країн.
«ОСТАННІ ДІЇ РФ ПІДТВЕРДЖУЮТЬ ЇЇ ЗАЦІКАВЛЕНІСТЬ У ПРОДОВЖЕННІ САНКЦІЙНОГО РЕЖИМУ ПРОТИ ІРАНУ НА ЯКОМОГА ДОВШИЙ ПЕРІОД»
З метою більш повного розуміння ситуації в Перській затоці, потрібно враховувати позицію Російської Федерації, її стратегічні плани й тактичні наміри щодо Ірану.
До відновлення санкцій 2018 р. Москва займала «позитивно нейтральну» позицію у відносинах із Тегераном. Проте в питаннях санкцій, РФ воліла раніше відмовчатися або уникнути відповіді, ніж чітко висловити свою позицію щодо підтримки або засудження санкцій проти Ірану.
Така позиція створювала позитивний імідж Росії, яка розраховувала на те, що після спаду міжнародної напруженості, уряд Ірану буде схильний обрати саме РФ як головного економічного партнера, аніж ті країни, що підтримали санкції. Проте, попри очікування РФ, після зняття санкцій у 2016—2017 рр. іранський ринок розвернувся в бік європейських товарів та послуг. Зняття санкцій завдало відчутного удару по економіці РФ, оскільки після підписання СВПД ціни на нафту продовжили падіння після зняття санкцій з Ірану 16 січня 2016 р. Середня ціна бареля нафти становила: у 2014 р. — $90, у 2015 р. — $60, 21.01.2016 — впала до $27,5, у 2017 — $55, у 2018 р. — $70. У 2018 р. основне зростання цін відбулося після відновлення санкцій проти Ірану. Оскільки США наразі залишаються переважно імпортером нафти, то, на думку експертів, оптимальною ціною нафти для США є ціна в діапазонні $60—70 за барель. Звичайно, що зростання ціни вигідно для всіх експортерів нафти і насамперед для РФ.
Отже, Кремль може бути найбільш зацікавленою стороною в продовженні санкцій і навіть ескалації конфлікту в Перській затоці. Це підтвердила, зокрема, агенція Bloomberg, яка 16 серпня ц.р. повідомила про те, що завдяки санкціям США, Росії вдалося заробити на експорті нафти додаткових 905 млн дол. США.
Останні дії РФ підтверджують її зацікавленість у продовженні санкційного режиму проти Ірану на якомога довший період. Проведення спільних військово-морських навчань із ІРІ та зустрічей на найвищому рівні створюють думку про те, що, в разі збройного конфлікту, Кремль буде на боці Тегерана.
Така «підтримка» додає рішучості Тегерану, і відповідно, впливає на його протидію США. Тим самим Москва намагається перевести вирішення «іранського питання» в довготривале протистояння. І що довше це буде тягнутися, то більше на цьому заробить Кремль.
«ЗАГОСТРЕННЯ СИТУАЦІЇ ТА САНКЦІЙНОГО РЕЖИМУ ВСЕ БІЛЬШЕ СХИЛЯЄ ІРАН ДО СПІВПРАЦІ З РОСІЄЮ»
Завдяки санкціям проти Ірану і загостренню ситуації в Перській затоці з’явилася можливість зробити Іран залежним від Москви. Зокрема, Кремль запропонував створити між ІРІ та РФ механізм взаємних банківських розрахунків на кшталт INSTEX, і, завдяки цьому, контролювати експорт і фінансові потоки Ірану. Було навіть запропоновано постачати нафту до Росії через кримські порти, що дало б можливість контролювати експорт іранських енергоносіїв та втягнути Тегеран до українсько-російського протистояння.
Тим самим Москва зможе, по-перше, контролювати свого конкурента на ринку енергоносіїв, а по-друге, отримає доступ до Перської затоки та Ормузької протоки. А отже, зможе диктувати свої умови іншим державам цього регіону. В Тегерані це розуміють, тому у відносинах із РФ офіційний Тегеран намагається утримувати певну дистанцію. Проте загострення ситуації та санкційного режиму все більше схиляє Іран до співпраці з Росією. Свідченням цього є суттєва активізація ірансько-російських відносин та візитів.
У разі збройного конфлікту, стороною в якому буде Тегеран, РФ може стати ключовим і, можливо, єдиним постачальником озброєння. А в разі блокування проходу танкерів через Ормузьку протоку, ріст цін на нафту стане не єдиним позитивним моментом для Москви. Це може призвести до серйозних перебоїв у постачанні нафти, що надасть шанс РФ на знаття санкцій і збільшення з боку ОПЕК частки російського експорту нафти до ЄС, адже РФ залишиться майже єдиним надійним постачальником енергоносіїв до Європи.
Утім, відкрите провокування конфлікту в Перській затоці не відповідає стратегічній меті Кремля щодо будування «дружніх» відносин із Іраном та іміджу «миролюбної держави» в світі. Крім того, це може призвести до накладання нових, ще більш жорстких санкцій на Росію. Тому дії РФ щодо провокування конфлікту будуть вкрай обережними та прихованими.
«НЕЗВАЖАЮЧИ НА САНКЦІЇ, ТОРГОВІ ВІДНОСИНИ МІЖ ТРЬОМА ДЕРЖАВАМИ НЕ ЛИШЕ ЗБЕРІГАЮТЬСЯ, А Й МАЮТЬ ТЕНДЕНЦІЮ ДО ЗБІЛЬШЕННЯ»
Наприкінці 2018 р. Іран ратифікував із ЄЕС, де традиційно домінує Росія, угоду про зону вільної торгівлі. КНР та ІРІ висловили свою зацікавленість у приєднанні до цього союзу на рівні повноправних членів. У ШОС, де формальним лідером є КНР і до складу якої, входить РФ, Іран має статус спостерігача і висловлює чітке бажання стати її повноправним членом.
Для Тегерана в співпраці з Москвою та Пекіном існує ризик потрапити в залежність, хоча, в разі продовження політики самодостатнього розвитку іранської економіки, Іран, ймовірно, збереже положення потужної суверенної регіональної держави.
Незважаючи на санкції, торгові відносини між трьома державами не лише зберігаються, а й мають тенденцію до збільшення.
Зазначені обсяги товарообігу між державами демонструють пряму зацікавленість як ІРІ, так і РФ у співпраці з КНР.
Наразі співробітництво між Китаєм, Росією та Іраном розглядається переважно в економічній сфері. Проте Тегеран бажав би поширити його і на військово-технічну сферу. В разі загострення ситуації навколо Ірану таке співробітництво не виключається. До активізації військового і військово-технічного співробітництва з Іраном Росію і Китай може підштовхнути посилення тиску з боку США. Серед можливих практичних кроків ідеться про розширення практики спільних військових навчань, обмін чутливою інформацією, а також вихід оборонних компаній на внутрішні ринки обох держав.
«НАВІТЬ ЗА НЕЗНАЧНИХ ОБСЯГІВ ВІЙСЬКОВОГО СПІВРОБІТНИЦТВА, ЦІ ТРИ ДЕРЖАВИ МОЖУТЬ БУТИ СЕРЙОЗНИМ СУПРОТИВНИКОМ ДЛЯ США ТА НАТО»
Про те, що військовий альянс Іран — КНР — РФ уже починає втілюватися в життя свідчить нещодавня заява голови відділу з міжнародних та дипломатичних справ Штабу ЗС ІРІ бригадного генерала Г.Незамі. Він повідомив про те, що до запланованих військово-морських навчань Ірану та РФ приєднається Китай. Отже, в Індійському океані та Оманському морі станеться те, чого ніколи раніше не було: три держави, які перебувають під міжнародним тиском, проведуть спільні військові навчання в акваторіях, через які пролягають ключові морські транспорті магістралі.
За оцінками експертів, Global Fire Power у ц.р. Росія та Китай, як і в попередні роки, посідають, відповідно, друге і третє місця після США за рівнем військової могутності. Незважаючи на досить вдалі останні розробки, Іран опустився з 12 на 14 місце (це відбулося через збільшення військової могутності інших країн, зокрема, Японії). Навіть за незначних обсягів військового співробітництва, ці три держави можуть бути серйозним супротивником для США та НАТО, маючи, в разі необхідності, всі можливості впливати на правила поведінки у військовій сфері від Північного Льодовитого океану до Індійського та від Перської затоки до Тихого океану.
У цьому трикутнику Іран може виступити об’єднуючим чинником зближення інтересів двох постійних представників РБ ООН у їхньому протистоянні зі США, що, безумовно, відіграватиме важливу роль у глобальній системі безпеки. Адже об’єднавшись, Пекін та Москва зможуть подолати вето Вашингтона, зокрема, використовуючи резолюцію ГА ООН 377 (V) «Єдність на користь миру».
«У РАЗІ УСПІШНОГО ФОРМУВАННЯ АЛЬЯНСУ ТРЬОХ ДЕРЖАВ, СУЧАСНИЙ ГЛОБАЛЬНИЙ ПОРЯДОК МОЖЕ БУТИ ПЕРЕФОРМАТОВАНИЙ»
Склалася унікальна ситуація, коли три регіональні лідери можуть об’єднати свої зусилля в протистоянні американській гегемонії. В разі успішного формування альянсу трьох держав, сучасний глобальний порядок може бути переформатований. Якщо, крім економічного співробітництва, держави дійдуть згоди щодо військової та військово-технічної взаємодії, глобальна система безпеки може зазнати значних трансформацій.
Звичайно, інші міжнародні актори вживатимуть усіх заходів задля унеможливлення альянсу ІРІ — КНР — РФ, навіть і ситуативного, що створює деякі тривожні для України тенденції, обумовлені тим, що США та інші західні держави наразі дотримуються думки про те, що лише тісна «співпраця» з Росією може сприяти врегулюванню міжнародних конфліктів, зокрема, на Близькому Сході. Не виключено, що заради налагодження такої «співпраці» Захід здатний піти навіть на певні поступки Росії і в «українському питанні».
«ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЩОДО ІРАНУ МОЖЕ І МАЄ БУТИ ЛИШЕ ПРОУКРАЇНСЬКОЮ І ПРОЄВРОПЕЙСЬКОЮ»
Україна в цій схемі залежить від регіонального та світового порядку. Не маючи постійного місця в Раді Безпеки ООН, ядерної зброї або потужної економіки, яка складала би цінність щонайменше для регіональних гравців, у своїй політиці ми вимушені покладатися на існуючі правила гри, правила, які спираються на роботу міжнародних інституцій і багатосторонньої дипломатії.
Для нейтралізації цих викликів Україні, як вважається, необхідно продовжувати розвивати партнерські відносини як із Іраном, так і з арабськими державами Перської затоки, дотримуючись принципів прагматизму та рівновіддаленості, незважаючи на протиріччя чи конфронтацію між ними. Для цього нам слід давати дуже обережну оцінку подій у регіоні, щоби не викликати роздратування жодної з конфліктуючих сторін. Така політика має базуватися на принципі «безпрограшного співробітництва» (win-win cooperation), виходячи з того, що Україна підтримує відносини не з правлячими колами держав, а з їх народами.
Щодо нашої політики щодо Ірану, хотів би зазначити наступне. Україна має право і спроможна здійснювати власну зовнішню політику, яка не завжди може повністю співпадати з інтересами деяких наших друзів та партнерів. Глибоко переконаний у тому, що не замовчування, а саме публічне обговорення певних тактичних розбіжностей між союзниками і партнерами може сприяти їх усуненню і досягненню консенсусу та компромісу.
Упродовж тривалого часу наша держава намагається підтримувати нормальні відносини з усіма країнами Близького Сходу, не стаючи на бік тієї чи тієї держави. Україна визнає Іран як впливову державу на Близькому і Середньому Сході, адже без Ірану сьогодні вирішити будь-які політичні питання в цьому дуже складному і дуже важливому для світу регіоні, неможливо. З огляду на цю обставину, політика України щодо Ірану може й має бути лише проукраїнською і проєвропейською, зважаючи на те, що Україна є великою європейською державою.
Сергій Бурдиляк, Посол України в Ісламській Республіці Іран
«День»
