Волонтерський шлях Лідії Олександрівни розпочався задовго до масштабного вторгнення росії. Від початку Антитерористичної операції разом із учнями навідувала поранених у військовому шпиталі, плела маскувальні сітки. А близько 7 років тому, долучилася також до волонтерського фонду «Вінниця безпечне та комфортне місто» Андрія Ковальова, знайомство із яким вважає знаковим у своєму житті.
«Відтоді моя діяльність розділилася на два фронти. Перший – робота у школі, виховання підростаючого покоління у тому числі на засадах волонтерства. Інший – співпраця з фондом Андрія Ковальова «Вінниця безпечне та комфортне місто». Головне його спрямування – допомога переселенцям та малозабезпеченим верствам населення: бабусям і дідусям, багатодітним родинам, – розповідає Лідія Левкович. – На жаль, війна не закінчується, тому скільки буде необхідно працюватимемо. Це найменше, чим ми можемо допомогти, адже воїнам набагато важче, ніж нам тут».
А ще, за словами волонтерки, найважче людям, яких війна змусила полишити рідну домівку.
«Не можу навіть уявити, як це в один момент втратити все. Помістити своє життя у валізку й, тримаючи дітей за руки, шукати порятунок там, де не стріляють, не вибухає, не летить… Найважче дивитися в очі малюків, які прибули з таких гарячих точок. Вони бачили як вбивають їхніх рідних, друзів, сусідів… Якось розповіли, що сидячи в укритті, чули, як за стінкою поруч нелюди когось ґвалтували та катували, – говорить, ледь стримуючи сльози, жінка. – Психологічний стан таких дітей надзвичайно складний. Витягувати їх із нього важко, але дуже потрібно. І ми – вчителі – докладаємо до цього своїх зусиль».
Каже, війна докорінно змінила всіх дітей, перш за все їхнє світосприйняття. Якщо раніше вони мріяли про смартфони, планшети, інші ґаджети, то тепер – про Перемогу.
«Навіть маленькі дітки, коли запитуєш їх, куди витратять подаровані на День народження кошти, відповідають: «На Перемогу!» Знаєте, це цвіт нації, наше майбутнє. Завдяки їм наша держава житиме завжди. Звичайно, це заслуга й їхніх батьків, і вчителів, і оточення. Адже патріотизм не можна виховати помахом чарівної палички. Вагу має лише власний приклад. Скажімо, якщо в сім’ї донатять на ЗСУ дорослі, так само чинитимуть й діти», – зауважує волонтерка.
Пані Лідія розповідає, що таким взірцем для неї є її матуся, яка все життя допомагає стареньким самотнім людям. Тепер сама стала прикладом для свого восьмирічного сина. Попри юний вік, хлопчик активно долучається до допомоги воїнам, так само як і її учні.
«Окремо, дякую за розуміння й підтримку своєму, тепер уже 10 класу, в якому є керівником. Навіть не очікувала, що учні з такою готовністю, пристануть на пропозицію адміністрації школи виготовляти маскувальні сітки. Вони приходять самі, приходять зі своїми батьками, приходять випускники. Наша спортивна зала щосуботи перетворюється на імпровізовану майстерню. Мабуть, сплели вже сотні метрів захисного матеріалу, – розповідає волонтерка. – А в межах проєкту STEM-освіта, діти виготовили сітку з патріотичною національною символікою – Гербом України та написом «Слава ЗСУ!» Така може запросто стати музейним експонатом чи прикрасити якусь локацію міста. Передусім це нагадування про те, якою ціною ми наближаємо Перемогу. Водночас влаштовували ярмарки, зібрані кошти від яких направляли на закупівлю всього необхідного для наших вояків».
До волонтерства Лідія Левкович ставиться відповідально. Каже, у порівнянні з тими, хто на нулі, нам набагато легше. Тож, маємо робити все від нас залежне, щоб допомогти та підтримати.
Зазначає: «Волонтерити не так вже й важко, тільки треба мати бажання. І головне, щоб усе йшло від серця. Скажу на своєму прикладі, трапляється, коли приходить фура з гуманітарною допомогою, думаєш, як її багато. Це ж треба розвантажити, розфасувати, докласти чимало сил та часу. Але очі бояться, а руки роблять. Все тому, що підходиш до цього з любов’ю. Сподіваєшся, що частинка твоєї душі зможе зігріти інші – зболені війною, а також нашим Захисникам і Захисницям. Лише разом ми зможемо наблизити Перемогу».
