Вінниця продовжує надавати прихисток людям, які постраждали внаслідок війни й тікають із міст, де точаться активні бойові дії. Для них у громаді розгорнули 13 центрів розміщення ВПО.
В одному з гуртожитків опинилася і пенсіонерка з Бородянки – Галина Даниленко. Протягом певного часу вона мешкала у Вінниці, а згодом, після звільнення Київщини від рашистів, повернулася додому, де буквально за кілька днів померла. В своїй кімнаті гуртожитку перед від”їздом Галина Миколаївна залишила лист, в якому розповіла про пережите.
Далі публікуємо оригінальний текст листа:
“Ранок 24.02.
В 4:00 я ще спала. До моєї кімнати увійшов мій старший син зі словами: “Мам, вставай, почалась війна”. Вдарили спочатку в центрі Бородянки, і почали наступ далі: в школу, адміністрацію, військкомат та в жилі будинки.
Після першого удару загинуло вісім людей з мирного населення. Усі місцеві почали ховатись у підвали, але після обвалу будинків вибратись було важко. Було дуже страшно, люди кричали та просили допомогу, але російські військові тільки розстрілювали їх.
Здавалось, що вже не може бути гірше, але на десятий день вторгнення росії, від хвороби помер мій син.
Війна продовжується, чеченці ходять по хатам й шукають українських військових. Моя сусідка не змогла стримати емоції і запитала їх: “У тебе є мати? Дружина? Дочка? Як ти можеш вбивати?”, а відповіді вона так і не отримала.
Дочекались ми зеленого коридору і вирушили коридором до Тетерева. Далі їхали ми куди очі бачили, тікали від ракет й снарядів, які літали над нашими головами, а їхало нас 16 чоловік, ще були котики з нами й собачки. Дорогою частина рідні відділилася, одні поїхали у Рівне, інші в Хмельницький, а ми попрямували до Вінниці. У мого брата у Вінниці була знайома, яка порадила нам зупинитись у гуртожитку навчального закладу. Коли ми під”їхали до навчального закладу нас ще з вулиці зустріли працівники «Вінницького центру професійно-технічної освіти технологій та дизайну», запросили та зареєстрували, після чого запропонували вечерю, не дивлячись на те, що ми прибули об 23:00.
Тимчасове перебування у Вінниці було дуже приємне, тому хочу подякувати усім тим, з ким мала можливість комунікувати в цей час, а саме в. о. директора «Вінницький центр професійно-технічної освіти технологій та дизайну» Дацишиній Галині та заступнику з виховної роботи Хомрійчуку Володимиру, за проявлену турботу та підтримку, адже вони робили все можливе, щоб ми не відчували себе покинутими. Теплі слова вдячності хочу сказати дівчатам, які допомагали в оформлені біженців, безмежна дяка комендантам в гуртожитку та медпрацівникам, які були завжди на своєму місці, цим самим показуючи, що вони за потреби швидко прийдуть на допомогу. Дуже запала мені в душу Яценко Оксана. Зайшовши до мене у кімнату 233, вона підійшла, обняла, пригорнула по-материнськи, і пообіцяла, що все буде добре, після чого сльоза покотилась по її обличчі. Я була вражена від того, скільки в Оксани Василівни доброти і тепла, я буду завжди Вас пам”ятати! Хочу виразити подяку всім вінничанам, за тепло, повагу, доброту та душевність до нас, людей, які знайшли прихисток у вашій громаді. Честь і хвала Вам, ми ніколи не забудемо Вашу підтримку. Слава Україні! З повагою і любов”ю,” – написала в своєму листі біженка з смт. Бородянка Київської області, на жаль вже покійна, Даниленко Галина Миколаївна.
Даниленко Галина Миколаївна народилася 5 травня 1943 року. У 17 років пішла працювати в радгосп «Дружнянський». Одружилася, народила сина Володимира, потім пішла на курси машиністки, згодом працювала секратерем Головного лікаря в Бородянській центральній лікарні. На роботі мала велику шану та повагу, народила другого сина Ігоря, все життя пропрацювала секретарем у лікарні. Плекала трьох онучок – Інну, Таню, Аню та трьох правнучат – Машу, Влада, Дануся, яких дуже любила.
