20 березня виповнюється 76 років з моменту вигнання нацистів із Вінниці, що розпочалося 4–5 березня 1944 р. у рамках двох військових операцій Червоної армії – Умансько-Батожанської та Проскурівсько-Чернівецької. Центр історії Вінниці розповів, як відбувалися бої за визволення міста.
Для їхньої реалізації було задіяно шість сухопутних, п’ять танкових і дві повітряні армії. Безпосередні бої за Вінницю вела 38-а армія генерала Кирила Москаленка, а учасниками військових дій були майже півмільйона військових, з яких 125 отримали звання Героя Радянського Союзу.
Завершився жахливий період нацистської окупації, який був особливо жорстоким, зважаючи на ряд обставин: розподіл Вінницької області на дві зони окупації (німецьку та румунську), функціонування військово-польових ставок вищих партійних та військових посадовців Третього Райху, найвідомішою з яких була ставка Адольфа Гітлера “Вервольф”.
За період окупації вінничани пережили:
– два масових розстріли єврейського населення, що відбулися 19 вересня 1941 р. та 16 квітня 1942 р. (кількість жертв біля 20-25 тисяч);
– викриття жахливого злочину радянського режиму – розкопки у 1943 р. невинно страчених жителів міста й області, в результаті чого було ексгумовано 9439 жертв, з яких ідентифіковано 679;
– жорстоке знищення пацієнтів Вінницької психлікарні – з 1720 хворих, які перебували в липні 1941 р. в лікарні, на 14 лютого 1944 р. в живих залишилося 50 осіб;
– перебування в гетто, концентраційних та трудових таборах;
– непосильні податки та примусові роботи, насильницьке вивезення на роботу до Німеччини – всього біля 13 тисяч «остарбайтерів»;
– перманентні репресії та смертні страти за будь-який опір;
– щоденну боротьбу за життя з голодом, хворобами та постійною загрозою фізичного знищення.
Не зважаючи на це, вінничани намагалися усіляко налагодити життя міста в умовах окупації:
– для допомоги військовополоненим, сиротам і вдовам убитих на фронті створювали відповідні комітети, зокрема «Жіноча Служба України»;
– щоб вижити, містяни відбудовували установи та знищену інфраструктуру;
– задля майбутнього відновлювали навчання в освітніх закладах, зокрема з українською мовою та вивченням історії України, організовували культурне життя – діяли «Просвіти» та українські студентські товариства «СНСТУ».
Поза сумнівом, вінничани активно вели боротьбу з нацистами:
– перебуваючи в лавах Червоної армії та лавах армій союзників;
– ведучи підпільну та партизанську діяльність, у тому числі в загальноєвропейському Русі Опору;
– поповнюючи лави підпілля ОУН та військові підрозділи УПА, що відчайдушно виборювали право на створення власної Української держави в обох тоталітарних режимів;
– переховуючи єврейське населення в умовах Голокосту під загрозою негайної кари.
Як і під час окупації будь-якої з країн, вінничанам довелося відчути на собі як героїзм та людяність, так і мародерство та лицемірство, зраду своїх сусідів та їхню причетність до німецьких злочинів; вимушено працювати на окупанта поряд із відвертими колаборантами та посібниками.
20 березня 1944 року для більшості жителів міста завершилася більш як трирічне перебування під окупацією, в нестерпних умовах смерті й ненависті, страху й відчаю, насилля й розрухи. З майже 100 тисяч містян до війни у Вінниці 1944 р. залишилося менше половини.
Попереду була відбудова знищеного міста і адаптація до життя в умовах мирного часу. Однак, варто пам’ятати, що значна кількість людей, які вижили в умовах нацистської окупації, знову відчули терор та переслідування. Було запроваджено неформальну презумпцію винуватості тих, хто був на окупованій території, допоки не було доведено протилежне. Радянська влада, як і будь-який тоталітарний режим, чітко демонструвала, які моделі поведінки були належними, а які ні. В офіційній парадигмі необхідно було б стати партизаном, підпільником, або ж усіляко їм допомагати, в іншому випадку людина отримувала тавро “зрадник Батьківщини”. І для таких осіб боротьба за виживання продовжилася…
